04. В плену у собственной власти. Глава 4. На рассвете

…О Солнечный Путь!
Дай мне вздохнуть, освежить мою грудь!
......................................
Чтоб над омытой душой в вышине
День золотой был всерадостен мне!
Александр Блок

Затаенно и несмело пробуждалась весна. И была особая прелесть в ее наивной нежности, не знающей ни законов, ни плена. Загадочная в своем рождении жизнь неслышно расправляла сонные ветви.

Упали оковы зимы – и ни стона, ни проклятия в ответ. Природа так легко умеет забывать…

Познав цену поражений и побед, поборов гнетущую силу безнадежности, еще более опасную, чем само поражение, начинаешь по-новому понимать такую знакомую, но не изведанную до конца красоту этого дикого и вечно-юного мира, без которой почет, богатство, власть превращаются в ничто.

Заря струилась над горизонтом ясная и прозрачная, словно родниковая вода.

В пору суровых испытаний Огюсту казалось, что он видит ее ослепительно-манящую полосу в амбразурах крепостных стен сквозь едкую пелену порохового дыма, и даже в зыбкой тьме тревожных ночей. Опустишь руки - и не станет надежды. Он знал это и не отступал ни на шаг: дав клятву, должен был преодолеть все препятствия, чтобы привести соратников к цели, на которую указал им клинком своей шпаги.

А теперь скакал, не сдерживая коня в стремительной попытке коснуться рукой золотистой глади рассвета, не замечая, как обгоняет своих спутников. Мягкая земля неохотно отвечала ударам копыт приглушенным ропотом. А ведь так хотелось разбудить эхо пустынной дремлющей равнины, чтобы услышать волнующий голос свободы!

В эту минуту Огюст мог забыть – не о том, что предстояло ему впереди, а об одиноком призраке непостижимо-упрямой жестокости, оставшемся в далеком полумраке тронного зала, и роковую сущность которого он не мог, не сможет изменить. Даже своей победой… Порывистый ветер развевал красные и белые перья на шляпе Огюста. Лишенное украшений и позолоты, его оружие сурово блестело в лучах утреннего солнца. Только драгоценный орден на шелковой ленте, сверкающей звездой выделявшийся на черной стали кирасы, напоминал о его высоком сане.

О чем задумался сейчас этот красивый всадник с решительным, озаренным надеждой лицом и легкой грустью в светлых глазах?..

- Клянусь честью, монсеньер Огюст, - раздался вдруг позади него знакомый, но непривычно хриплый голос, - даже теперь, когда нашей земле больше не угрожает враг, я с трудом верю, что час нашей мести королю так близок!

- Мести? – Тень пробежала по лицу Огюста. - Ты действительно жаждешь мести Оливье?

Мог ли быть неправ человек, переживший те же испытания, что и сам принц, осужденный когда-то королем на смерть, стремясь отплатить той же монетой врагу, волей судьбы заброшенному в зловещую глушь старого замка, где горстка солдат стережет его страх? Невольно вспомнилась Огюсту унылая чернота останков обгоревшего селения на краю дороги. Совсем недавно остановился он над ними, как над обрывом…

Некоторое время Огюст молчал, затем спокойным, но твердым и звучным голосом произнес так, чтобы его слышали все:

- Помните следы пожара на месте сел и крепостей? Сможет ли еще расти трава на этой земле? – Вот лицо мести! И король сам отомстил себе. Мы исполним свой долг до конца, но путь наш будет иным.

- М о н а р х а больше нет – сохраните мне его жизнь! – Словно эхо из глубины сердца, сорвалось с губ Огюста.

Говорил ли так сын своего противника? Да, именно он!

Ропот удивления пронесся по рядам воинов. Однако, не оценив еще истинного значения слов принца, они не спешили спорить. Думали, что познали душу этого человека до конца, а оказалось – забывали порой заглянуть в свою.

…Далекие слова, будто возникшие из тумана, - готовы ли соратники согласиться с ними: еще видели перед собой блеск стали сквозь пороховой дым, а он обратил их взоры к небесной сини. Ведь так легко дышать воздухом свободы, забыв о ненависти.

Взволнованный голос Оливье прервал замешательство товарищей.

- Огюст прав! Нам некому мстить! – Воскликнул он и, подняв руку, произнес, глядя в голубые глаза молодого принца, - Мы сами выбрали тебя и будем достойны пути, избранного тобой! Вперед!

И небо стало ближе. Крылатый единый отклик пронесся над равниной. По-новому нежно заря осветила отважные лица всадников. Тень, омрачавшая их победу, брошена под копыта лошадей.

Далеко разметая брызги мелкого щебня, устремились он к широкой полосе ясного горизонта.

Сомнения остались позади.

Рождался новый день…

________________________________________________________________


Глава III. На свiтаннi


... О, Солнечный Путь!
Дай мне вздохнуть: освежить мою грудь!
......................................
Чтоб над омытой душой в вышине
День золотой был всерадостен мне!
Александр Блок

Затаєно й несміливо прокидалася весна. І була незвичайно чарівною її наївна ніжність, що не знає ні законів, ні полону. Так загадкове у своєму народженні життя непомітно розправляє сонне гілля.

Впали кайдани зими – та ні стогону, ні прокляття у відповідь. Природа так легко вміє забувати...

Зазнавши ціну поразок та перемог, подолавши гнітючу силу безнадійності, небезпечнішу за саму поразку, починаєш по-новому бачити таку знайому, але й незбагненну водночас красу цього дикого і довічно-юного світу, без якої пошана, багатство, влада втрачають своє значення.

Зоря струменіла понад обрієм ясна і прозора, наче джерельна вода.

Під час суворих випробувань Огюсту здавалося, що він бачить її сліпучо-манливу смугу між визубнями кам’яного заборола фортечних мурів, крізь густу пелену їдучого диму, і навіть у хиткому мороці тривожних ночей. Опустиш руки – і зникне надія. Він добре знав це та не відступав ані на крок: давши клятву, мусив подолати усі перешкоди, щоб привести соратників до цілі, на яку вказав їм клинком своєї шпаги.

...А тепер скакав, не стримуючи коня, захоплений стрімким поривом власною рукою торкнутися золотистої зоряної гладі, навіть не помічаючи, як обганяє своїх супутників. По-весняному м’яка земля неохоче відгукалася на удари копит приглушеним гомоном. Але ж так хотілося пробудити дрімотну луну неозорої безлюдної рівнини, аби почути хвилюючий голос свободи!

У цю хвилину Огюст міг забути – не про те, що чекало його попереду, але про самотню примару незбагненно-упертої жорстокості, що зосталася у далекому півмороку пустельного тронного залу, та згубну фатальну сутність якої він не міг, не зможе змінити. Навіть своєю перемогою...

Рвучкий вітер розвівав червоні та білі пір’я на капелюсі Огюста. Позбавлена прикрас та позолоти, його зброя суворо виблискувала у ясних променях вранішнього сонця. Лише дорогоцінний орден на шовковій стрічці, – яскрава зірка на чорній сталі кіраси, – нагадував про його високий сан.

Про що замислився зараз цей красивий вершник зі сміливим, осяяним надією обличчям?..

– Присягаюся своєю честю, монсеньйоре, – роздався раптом позад нього знайомий, але незвично хриплий голос, – навіть тепер, коли небезпека більше не загрожує нашій землі, важко повірити, що час помститися королю вже так близько!

Помститися? – Ледь помітна тінь майнула обличчям Огюста. – Ти насправді бажаєш помсти, Олів’є?Чи могла бути неправою людина, що зазнала таких самих випробувань, як і принц, засуджений колись на смерть королем, прагнучи відплатити тією ж монетою ворогу, волею долі закинутому до лиховісної глушини старого замка, де жменька солдатів стереже його страх? Мимоволі перед очима Огюста постало похмуре сумне руйновище спаленого вщент селища край дороги. Ще зовсім недавно зупинився перед ним, наче над урвищем... Запашне цвітіння весни, надії та мрії, вогнища що зігрівають, даруючи притулок, – вони й зараз тут, ще теплі у останньому жеврінні. Але тепер це безодня, понад якою витає попіл...

Згодом Огюст звернувся до своїх супутників. Спокійним, але твердим та гучним голосом вимовив так, щоб усі почули його відповідь:

– Пригадайте згарища, які залишила пожежа на місці сіл та кріпостей. Чи зможе зростати трава на цій землі? Ось обличчя помсти! І король справив собі помсту власноруч. Ми виконаємо свій обов’язок до кінця, але шлях наш буде іншим.

– Нема більше монарха – залиште мені його життя! – Наче луна із глибини душі, зірвалося з губ Огюста.

Чи говорив це син свого супротивника? Так, саме він!

Гомін здивування пролунав рядами воїнів. Проте ж, не збагнувши ще істинного значення слів принца, вони не поспішали сперечатися. Цієї миті їм здалося, ніби якась, не торкана досі таємниця його серця несподівано відкрилася їм у яскравому сяйві весняного сонця, у буянні молодої зелені – у всьому, що сповнено невтримної жадоби життя. І зараз вони, мовби знову пізнають цього чоловіка, зазирнувши до своєї душі.

...Далекі слова – ніби виринули із туману. Чи ладні соратники погодитися з ними: ще бачили перед собою грізний блиск сталі, він же звернув їх зір до небесної сині. Адже так легко дихати вільним повітрям, забувши про зненависть.

Раптом схвильований голос Олів’є поклав край збентеженню:

– Огюст правий! Нам нема, кому чинити помсту! – Вигукнув він і, піднявши руку, промовив, дивлячись у блакитні очі молодого принца, – Ми самі вибрали тебе і будемо гідні шляху, обраного тобою! Вперед!

Та й небо стало ближче.

Крилатий єдиний відгук пронісся понад рівниною. Рожеве проміння зорі по-новому ніжно освітило відважні загорілі обличчя вершників. Тінь, що затьмарювала їх перемогу, кинуто під копита коней. Нехай все темне ховається серед темного, перед ними же – широка, наче море, путь, і кличе за собою молодий весняний вітер, а коні легко й охоче несуть їх назустріч ясному сіяючому обрію!

Вагання залишилися позаду.

Народжувався новий день.